• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • Історія села Троїцьке
Село Троїцьке розташоване на берегах річок Берди і Берестянки. Багато століть назад на місці нашого села буяли високі трави, вздовж річок росли густі чагарники та дерева і називалася ця місцевість Дике поле. М’який клімат, багаті угіддя й пасовища приваблювали велику кількість кочових племен, сильніші витісняли слабших. Через наш край пройшли кіммерійці, скіфи, сармати. Останніми з кочівників були тут ногайці і кримські татари. В 16-18 століттях на Україну здійснювали набіги турки і татари, і тому південні землі, через які проходили ці народи, були незаселені, були Диким полем. В 1770 році за наказом російського уряду для захисту від турків і татар розпочалося спорудження семи Азово-Придніпровських фортець. Серед цих фортець була споруджена і Захарівська фортеця. Назви давали фортецям по іменам командуючих російської армії. Захарівська фортецю назвали іменем фельдмаршала Захара Чернишова.
Розташована ця фортеця в двох кілометрах на південний схід від села Калайтанівки. Зі всіх семи фортець найкраще збереглася наша Захарівська. На підступах до неї є залишки порослого травою рову. Колись фортеця, яка займала територію п’яти гектарів, мала вигляд восьмикутної зірки і царювала над усією місцевістю. Чітко видно і обвідний рів фортеці, сліди дев’яти фортів, які засвідчують, що були вони націлені у бік колишнього кордону з Кримським ханством. Добре видно і планування комунікацій самої фортеці. І тепер помітні вісім проходів-маршів між кріпосними валами. Вони в свою чергу закриті внутрішніми травестами. В 1768 – 1774 роках відбулася російсько-турецька війна, яку виграла Росія. В 1783 році до Росії приєднали Крим. Тепер потреби в фортецях не було і тому їх почали руйнувати. Населення почало розбирати Захарівська фортецю на будівельний матеріал, а солдати фортеці поселилися в селі, яке так і назвали – Новосолдатське. З кінця 18 століття починається заселення краю. З січня 1787 року Катерина ІІ своїм указом оголосила: «…. всі бажаючі, хто в землях потребу відчувають, можуть переселитися на землі родючі в Таврійському намісництві і Катеринославській області.». Переселенці Полтавської і Чернігівської губерній в 1836 році заснували село Троїцьке ( з 1930 по 2016 село Карла Маркса), назва якого пов’язана з релігійним святом Трійці. Біля села Троїцьке були розташовані дрібні хутори: Калайтанівка, Глодове, Безіменне, Водяне. Згідно подвірного перепису Бердянської волості в кінці ХІХ ст. в с. Троїцькому проживало 124 сім''ї, з них 472 чоловіка і 491 жінка. Сім''ї були великі – по 6-10 чоловік. Грамотних нараховувалося чоловіків – 145, жінок – тільки 33. початкову освіту отримували в 2-класній церковно-приходській школі. В с. Троїцькому було: кінні граблі – 23 штуки; плуги кінні – 63 штуки; повозки – 146 штук; коней – 277 голів; корів – 157; свиней – 137 голів. Тільки 17 сімей не мали корів. 68 сімей мали по одній корові, 35 сімей – по дві, і 5 дворів мали по три корови. В подвірному переписі кінця ХІХ століття вказано і кількість дітей в сім’ях: тільки в двох сім’ях було по дві дитини; 286 сімей мали по 3-5 дітей; 72 сім''ї – 6-10 дітей, 22 сім''ї мали від 11 до 15 дітей, а у 2 сімей було більше 15 дітей. Жили селяни в глинобитних мазанках, покритих очеретом або соломою.
Тяжкий удар по селу нанесла перша світова війна: мобілізували чоловіків, забрали коней, фураж. Життя простих погіршало. Багато чоловіків загинуло, зросло число вдів і дітей-сиріт, але точних даних про втрати села за роки першої світової війни не збереглося.
Потім була Жовтнева революція і громадянська війна. В селі Троїцькому встановилася радянська влада. Першим головою сільради був обраний Пархоменко Г.І., а секретарем – Новосела Ф.І. В 1920 році під час нападу на село махновців Новосела Ф.І. був убитий. По закінченні громадянської війни життя в селі почало налагоджуватися.
Влітку 1926 року на території Троїцької сільської ради проживало 3 664 жителі. Землі було 5 292 десятини, робочих коней – 426 голів; волів – 427; овець – 2 095; корів та биків – 825; було 2 вітряних і 4 водяних млини. Влада ділила селян на бідняків – 34 сім''ї; куркулів – 12 сімей; середняків – 195 сімей. В кінці 20-х років в с. Троїцькому розпочалася колективізація. В 1929 році був організований колгосп «Батрак України». Організатором і першим головою колгоспу був двадцятип''ятитисячник Могильний Микола Ілліч. Це була людина фізично нездорова, але сильна духом. В 1933 році він помирає. Вся наступна історія села була пов’язана з колгоспом. Згадують жителі села голод 1932-1933 років: як пухли і помирали люди; як їли грицики, лободу. Говорять, що до 1936 року хліба не наїдалися вволю. Колишній директор Карло-Марксівської середньої школи, нині покійний, Юрченко Федір Михайлович розповідав, що в 1933 році на трудодень давали по 70 грам зерна і тільки в 1936 році вперше селяни отримали по 3-6 тон зерна. Змінювалося життя селян в другій половині 30-х років з’явилися радіо – навушники(щоб краще було чути їх клали в тарілку); перші велосипеди. Наш колгосп був учасником Першого з’їзду колгоспників. На цей з’їзд повинен був їхати голова колгоспу Могильний, але його здоров''я погіршало і поїхав його замісник Латиш Григорій Ігнатович. На цьому з’їзді колгоспу подарували автомобіль «Форт» і вручили Червоний прапор. Першим шофером на «Фордові» був Добриця Василь Савелійович. З’явився перший трактор «Форзон», першим трактористом був Корнієнко Д.Г. напередодні війни в колгоспі нараховувалося 20 тракторів, багато молотарок, жниварок; в селі працювали три початкових три початкових і одна семирічна, були хати-читальні. Велася боротьба з не писемністю.
Але мирна праця була перервана нападом німецьких фашистів. Більше 500 жителів села пішло на фронт, 196 чоловік вивезли до Німеччини, 7 чоловік розстріляли. Комсомолка Грицай Галина Василівна була закатована гестапівцями. З війни не повернулося 311 жителів села. Нестерпно тяжким були дні окупації. Фашисти зруйнували господарство, спалили багато будівель і школу, паровий млин, амбри, крамницю, зірвані були 2 мости. 17 вересня 1943 року ворога було вигнано з території села. За визволення села загинуло 11 Радянських бійців. Серед них старший політрук Верецький І.А. В1946 році, в селі була оформлена Братська могила воїнів, які загинули при звільненні села. В 1973 році встановлений монумент в честь земляків, які віддали життя, захищаючи Батьківщину. Два наші односельчанина удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. Це Шамрай Михайло Семенович і Якименко Іван Семенович.
Шамрай Михайло Семенович народився в селі Троїцьке в 1908 році. З 1930 по 1934 роки служив в Червоній Армії. Після демобілізації працював на заводі в місті Маріуполь. В 1939 році був мобілізований на фінський фронт. За мужність і героїзм проявлені в боях з фінами 11 квітня 1940 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. В лютому1942 року в боях за місто Тула він героїчно загинув.
Якименко Іван Семенович проявив мужність і героїзм в боях за Кенігсберг в 1945 році і був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
На честь героїв Радянського Союзу Шамрая Михайла Семеновича та Якименко Івана Семеновича в селі названі вулиці.
Після вигнання окупантів розпочалася відбудова. Були відновлені колгоспи, але не вистачало робочих рук. На території села було 6 колгоспів. В 1947 році в колгоспі імені Калініна було 137 працездатних, в колгоспі «20 років Жовтня» - 165; в «Орджонікідзе» - 117; в «Червоного Жовтня» - 194; імені Енгельса – 147. Важким тягарем для селян був голод 1946-1947 років, але люди працювали не покладаючи рук і завдяки їхній праці життя змінювалося на краще. До 50 років жили тяжко: грошей не було, на трудодні отримували натуральну оплату, в селі не було електрики, радіо, поганим було медичне обслуговування. І тільки в кінці 50-х років колгоспники стали жити трохи заможніше. В цей час йшов процес укрупнення колгоспів. З 3 квітня 1958 по 29 серпня 1959 року в результаті укрупнення з’явився один колгосп імені Калініна. Головою цього колгоспу було призначено Василя Кіндратовича Бутенко. З іменем цієї людини пов’язана ціла сторінка історії села. Колгоспом імені Калініна керував з 1952 по 1994 рік. Трудову діяльність Бутенко В.К. розпочав бригадиром тракторної бригади. Потім була війна і Василь Кіндратович був на фронті. А після закінчення війни повернувся до праці в колгоспі. Людина він рішуча, наполеглива. З 1969 року в колгоспі почав вводити нову систему господарювання: цехову структуру управління і госпрозрахунок. Його досвід отримав всесоюзне визнання. Зросли заробітки, рентабельність, прибуток. За гроші колгоспу імені Калініна одного з перших у районі в 1967 році була побудована 2-х поверхова школа, Будинок культури. Пізніше побудували центральний водопровід по селу. Було введено в експлуатацію птахоферму, молочно-товарний комплекс на 1200 корів по рівню механізації якому в 60-х роках не було аналогів в Україні, холодильник на 400т. були заасфальтовані вулиці села, колгосп розпочав будівництво будинків для колгоспників. В 1960 році почали працювати в селі пекарня, масло цех, млин. Побудували майстерню з заасфальтованим машинним двором. В 1994 році в центрі села були газифіковані вулиці. Але найбільшою прикрасою села були і залишаються його мешканці, які своєю працею змінювали його. Це Кравець Володимир Олексійович, Зуб Надія Степанівна, Романченко Василь Дмитрович. За їх нелегку працю вони були нагороджені орденами Леніна. В 70-80 рр. з’явилось нове покоління калінінців-передовиків виробництва, про яких знали далеко за межами району і області. Це такі керівники, як Гома Павло Павлович, Ісип Анатолій Пантелійович, Бутенко Василь Васильович, Романченко Василь Митрофанович – колективи, яких із року в рік добивалися високих показників у виробництві сільськогосподарської продукції. В цих колективах трудилися прекрасні спеціалісти своєї справи.
Сьогодні мешканці села живуть своїм життям. Частина з них працює в агрофірмі «Приазовська», інші займаються фермерством або індивідуальним господарством.

Матеріал надали Добриця Н.І., Щербань М.Г.

Кiлькiсть переглядiв: 66

Коментарi